ІА Глобальні віки (СТАТТІ)


КОРОТКО ПРО УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

ЧАСТИНА 1.

Українська Центральна Рада (УЦР), також Центральна Рада – спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу – революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.

Отже, лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін.

Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки. Під національно-територіальною автономією М.Грушевський розумів самостійне вирішення економічних, культурних і політичних справ, утримання власного війська, розпорядження власними доходами, землями, шляхами і будь-якими натуральними багатствами, власне законодавство, адміністрацію і суд.

19 березня у Києві відбулась стотисячна маніфестація, яка завершилась ухвалою резолюції про доручення УЦР вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо питання автономії України. 5-7 квітня відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес як перший крок до організації державності, делегатами на якому були понад 900 представників від демократичних організацій України, а також Росії і Польщі. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають на території України; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив УЦР організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Конгрес обрав депутатів УЦР і виконкому УЦР; головою УЦР обрано М.Грушевського, його заступниками у Раді – В.Винниченка і С.Єфремова, у виконкомі – Ф.Крижанівського і Д.Антоновича. Тож Конгрес оформив ідеологічні і організаційні основи національно-державного будівництва. УЦР була визнана національним парламентом; розпочали діяльність президія і постійні комісії УЦР, почав формуватись апарат. Конгрес доручив УЦР створити комітет для розробки статуту автономної України. Перший документ, що регламентував діяльність УЦР, “Наказ Українській Центральній Раді” від 5 травня 1917 р. юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів УЦР і її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. М.Грушевський визнав за можливе вже говорити про “Тимчасовий Український уряд”.

Активізувались контакти Тимчасового уряду Росії з УЦР і на особистому, і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулась у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). УЦР підтримали скликані у Києві у травні 1917 р. всеукраїнські з’їзди: військовий, селянський і робітничий. Всеукраїнський військовий з’їзд ухвалив рішення про українізацію армії; із солдат запасу – українців - було сформовано Перший полк ім.Б.Хмельницького. На місцях було утворено губернські, повітові і міські “українські ради”. Але до літа 1917 р. відносини УЦР з Тимчасовим урядом значно загострились через політичну лінію загальноросійської влади.

1 червня, коли Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги УЦР надати їй національно-територіальну автономію у складі Російської держави, призначити свого уповноваженого комісара в Україну, а в себе прийняти уповноваженого комісара від України, а також залишати в розпорядженні України податки, стягувані на території України, - розпочався новий період у політичній історії УЦР. Внаслідок цього виконком УЦР 10 (за новим стилем – 23) червня прийняв перший Універсал – державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був проголошений В.Винниченком на ІІ Військовому з’їзді. В І Універсалі проголошувалась суверенність українського народу на своїй землі; принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, у т.ч. й податки, у центральну (російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку на “рідну справу”, тобто на потреби України. Цей Універсал став першим політико-правовим виразом української державності. Слово “універсал” було вибране як згадка про українську державність періоду Гетьманщини.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду; саме непоступлива позиція Тимчасового уряду стала рішучим поштовхом до перетворення УЦР з “національно-політичного центру” в орган національної державності. УЦР виявила себе владою, встановленою українським народом, здатною управляти ним, а тому її постанови і накази підлягали обов’язковому виконанню українською спільнотою.

** в основу роботи лягла інформація з вільного Інтернет доступу за посиланням (для ґрунтовнішого ознайомлення з матеріалом):
http://allref.com.ua/uk/skachaty/Derjava_i_pravo_u_period_vidrodjennya_Ukrayins-koyi_derjavnosti_1917-1920_rr%7C


Ігор ГНАТИК