ІА Глобальні віки (АНАЛІТИКА)


«МІСТИКА» ДОСЯГНЕНЬ… З ВДЯЧНОСТІ СВОЄМУ ВЧИТЕЛЕВІ ЗА ОЦІНКУ «ВІДМІННО»

Багато-хто цікавляться з чого почались мої морально-професійно-матеріальні здобутки. Можу детально і послідовно все пояснити. Адже дехто з моїх недоброзичливців вважає, що я маю «паровоза», який мене по житті тягне. Тому я щиро і відверто, з наведенням усіх аргументів, розповім вам про свого «паровоза». Якщо сказати коротко, то мій успіх завжди розпочинався з вдячності за вчинене мені навіть найменше добро, і готовності, часом безкорисливо, по мірі можливостей, допомагати тим, хто звертався до мене по допомогу. В цьому й криється «містика» всіх досягнень. А тепер конкретно…

В останньому класі мого навчання в школі (1988-1989 роки) шкільна програма передбачала вивчення нами предмету «Астрономія» – наука про будову і розвиток Всесвіту, який я дуже любив. Вчитель Старосамбірської середньої школи Горбовий Володимир Іванович оцінив мої знання і допитливість з даного предмету за весь рік навчання на оцінку «відмінно» (на той час – «5»). Це була єдина заслужена мною «п’ятірка», прописана у моєму шкільному атестаті, отриманому мною після закінчення школи.

Якщо подивитись на ситуацію чесно, то я міг отримати ще кілька таких цілком заслужених оцінок з інших шкільних дисциплін – як правило предметів гуманітарного спрямування. Але інші учителі чомусь вирішили мені не ставити їх. І навпаки – з декотрих шкільних предметів, у яких я зовсім не орієнтувався, і які ніколи мене не цікавили, я отримав явно завищені оцінки. І така ситуація мені не подобалась – я завжди бажав виглядати тим, ким був насправді.

Отже, саме чесний вчинок по відношенню до мене з боку мого вчителя Горбового Володимира Івановича, який не пошкодував поставити мені заслужену оцінку «відмінно» з астрономії, в подальшому спричинив в моєму житті грандіозні зміни. Я завжди пам’ятав про вчинене мені добро. І от одного дня, а саме 02.09.2001 року, через 12 років після закінчення мною середньої школи, я вирішив завітати в гості до свого колишнього вчителя Горбового В.І. в Старому Самборі (на той час я вже проживав у Львові, – з 1989 року). Можливо і перед цим ми вже зрідка пересікались з ним впродовж усіх цих років, але це не так вже й важливо в даному випадку.

Я знав, що Володимир Іванович за цей період встиг побувати Головою Старосамбірської районної ради, мав якісь неприємні відносини з Народним депутатом Фурдичком О.І., за що той добився звільнення його з посади Голови, і що в даний момент Горбовий В.І. є засновником та керівником громадської організації «Прикарпатська асоціація розвитку краю» (ПАРК). Отож, саме в офіс ПАРКу я і прийшов… І пам’ятаю Володимира Івановича дуже сумного… Я запитав що трапилось. А він відповів, що депутат Фурдичко О.І. подав на нього до суду… Детально про предмет позову вже не пригадую, але щось в плані «нанесення моральних збитків». У першій судовій інстанції (Городоцький районний суд Львівської області) Горбовий В.І. справу програв, і тепер повинен був сплатити Фурдичкові О.І. 40 тисяч гривень «моральної компенсації» (це при середній щомісячній зарплаті приблизно 600 гривень на той час), якщо Апеляційний суд Львівської області залишить рішення першої судової інстанції в силі. А засідання Апеляційного суду за позовом Горбового В.І. про скасування судового рішення першої інстанції повинно було відбутись наступного дня – 03.09.2001 року. Це ж треба було мені так потрапити пополудні на прийом до Володимира Івановича через 12 років після закінчення школи…

«Шанси зовсім не в мою користь, – пояснював він. – Ти ж знаєш, що Апеляційний суд скасовує лише дуже мізерний відсоток рішень судів першої інстанції. До того ж судиться проти мене діючий Народний депутат України, олігарх. Однак, ти, як журналіст, можеш завтра прийти до мене на це судове засідання хоча б для моральної підтримки». І я погодився… В залі судового засідання 03.09.2001 року я «нагло» по-журналістському зайняв місце в першому ряді навпроти колегії суддів та витягнув і увімкнув свій старенький б/в касетний диктофон “General Electric”. Жодних інших дій з мого боку не було… Як записано у моєму щоденнику, судове засідання тривало близько години. Однак рішення першої інстанції – Городоцького районного суду про присудження Горбовому В.І. штрафу 40 тис. гривень було скасовано Апеляційним судом Львівської області. Володимиру Івановичу у це просто не вірилось. Потім він визнав, що це завдяки мені – присутності журналіста. Адвокатом Володимира Івановича, також присутнім у цьому ж судовому засіданні, був Дацків Захар Гілярович (свідоцтво № 781 від 01.02.1999 р.). Під час залишення залу суду адвокат Нардепа Фурдичка Ореста Івановича (прізвище не пам’ятаю) дуже невдоволено подивився у мій бік; його погляд відображав такий зміст: «Для чого ти сюди приперся і все зіпсував мені?!». Біля виходу з залу мене вже чекав Горбовий Володимир Іванович. Він сказав мені (дослівно): «Сашко, ти мій талісман»… Так поставлена мені колись в мій шкільний атестат моїм колишнім вчителем одна-єдина оцінка «відмінно», тепер принесла йому самому користь, адже я завітав до Володимира Івановича, трохи більше, ніж за пів доби перед судом, з вдячності за його 12-річної давності вчинок.

Одна подія потягнула за собою іншу. Невдовзі Народний депутат Фурдичко Орест Іванович виявив бажання зі мною зустрітись. Йому стало цікаво хто зміг настільки просто перекреслити в судовому засіданні його амбіційні плани. При зустрічі він запропонував мені два варіанти співпраці з собою – призначення мене на посаду головного редактора старосамбірської районної газети «Прикарпаття» (але він розумів, що це може виявитись ризиком для нього), або на посаду кореспондента газети «Український шлях», заснованої Львівською обласною радою, де він адекватно платитиме мені за кожну надруковану перед виборами до Верховної Ради України статтю, написану про нього. Через своє цілковите безгрошів’я, «ні двора, ні кола», я, звісно, погодився на цей другий варіант. Але доволі швидко зрозумів, періодично зустрічаючись з Фурдичком О.І. у нього в кабінеті, що він людина зверхня і хамовита. А з такими я принципово не працюю навіть за великі гроші.

Отож, я 06.11.2001 р. я підійшов до головного редактора газети «Український шлях» Петра Івановича Конвіцького і сказав, що буду звільнятись з редакції даної газети, оскільки більше не маю бажання працювати на Фурдичка О.І., а сама по собі зарплата кореспондента в газеті, без додаткових гонорарів, є надзвичайно маленькою. Головний редактор, вислухавши мене, відповів: «Розумію, не маю нічого проти. Але хочу попросити тебе поїхати завтра на останню прес-конференцію від нашої редакції, котра відбудеться на Рава-Руській митниці. Там розповідатимуть про впровадження нового митного законодавства. Потрібно буде написати матеріал. І, звісно, буде фуршет для журналістів. Спеціальний автобус відправляється завтра зранку від будинку Львівської обласної ради. Це не завдання від Ореста Фурдичка, а від прохання від мене особисто». Я міг відмовити головному редактору в його проханні, але таки погодився поїхати на це останнє завдання.

07.11.2001 р., чекаючи разом з багатьма іншими журналістами на службовий автобус під Львівською обласною радою та спілкуючись з журналістом Романом Дурбаком, я помітив, що поміж нами ходить якийсь старший чоловік, очевидно також якийсь працівник мас-медіа. Тоді я ще не був з ним знайомий і не знав хто він. Підійшовши до мене, він запитав чи не міг би я допомогти йому занести в автобус старий телевізор з його квартири, повз яку ми невдовзі проїжджатимемо, і потім також вивантажити його в Рава-Руській біля його тамтешнього старого будинку. Я, звісно, погодився. Дехто з присутніх журналістів чомусь підсмішковувались через це з мене. Можливо когось з них він також про це просив, і йому відмовили. Згодом я дізнався, що старшого чоловіка звати Іван Андрійович Сало, і він працює на посаді головного редактора газети «Міліцейський кур’єр». Розмовляли ми з ним не багато. Я лише розповів, що колись працював у патрульно-постовій службі міліції, а зараз навчаюсь на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка.

Після завершення прес-конференції я підготував матеріал, який від мене вимагалось, і згодом з’явився в редакцію, щоб забрати трудову книжку, тобто звільнитись. Однак секретарка з приймальної повідомила мені, що в редакцію «Українського шляху» телефонував головний редактор «Міліцейського кур’єра» Іван Андрійович Сало. Спочатку я подумав, що напевно він просто хоче, щоб я і для нього підготував якийсь журналістський матеріал. Я відповів, що візьму це до уваги, а поки мені підготують трудову книжку для видачі, то я затримаюсь в найближчому кафе. Коли я повернувся в редакцію ще раз, секретарка сказала, що Іван Андрійович телефонував знову.

Відтак з вулиці Чорновола я направився на вулицю Січових Стрільців у Львові, де розміщувалась на той час редакція газети «Міліцейський кур’єр». Йдучи по коридору в кабінет головного редактора, я звідкись інтуїтивно знав, що зараз мені запропонують посаду начальника Центру громадських зв’язків Управління МВС України у Львівській області, або, іншими словами, – посаду керівника прес-центру Львівського обласного управління міліції. Однак я відганяв від себе цю думку, оскільки, на той час, не мав ще жодної закінченої вищої освіти та офіцерського звання працівника міліції (як вона тоді називалась; не поліція, а міліція). Адже на даній посаді може працювати лише старший офіцер органів внутрішніх справ. До того ж я не володів жодною інформацією про те, що дана посада має стати вакантною. Увійшовши в кабінет Івана Андрійовича Сала, я почув від нього такі слова: «Сашко, сідай на диван і слухай, – я запропоную тобі зараз таку річ, котра змінить все твоє життя. Ми разом з тобою підемо зараз на представлення до г-е-н-е-р-а-л-а і я рекомендуватиму тебе на посаду начальника прес-центру обласного управління міліції». Так я став начальником Центру громадських зв’язків (ЦГЗ)… У мене був свій службовий автомобіль, кабінети, підлеглі, цікава робота по зв’язках зі ЗМІ; ну і ще безліч «чорних» заздрісників. Генерал міліції Ортинський Володимир Львович своїм наказом присвоїв мені офіцерське звання молодшого лейтенанта.

Працював я добре, з своїми обов’язками справлявся, вважаю, на відмінно. Але, щоб ви розуміли, державна система, і все, що з нею пов’язано, ніколи не є справедливими. А оскільки я живу по принципах, а не підлаштовуюсь під окремих людей і придумані ними «поняття», не йду проти себе; до того ж не маючи «необхідних» зв’язків і підтримки, а якщо вже й мав (набув за цей короткий період), то свідомо не скористався ними, – в результаті був незаконно звільнений 13.08.2002 року з посади Помічника начальника УМВС України у Львівській області генералом міліції Рябошапком В.І., який хотів бачити в своїй команді лише старі "кадри". Однак, я більше нікого не звинувачую у своєму звільненні. Життя само вміє все розставляти по своїх місцях. Хіба ні? Проте я здобув необхідний досвід для підняття на сходинку вище.

У 2004 році я заснував своє власне Інформаційне агентство «Глобальні віки». Перед тим ще був мінімальний досвід під час заснування у 2003 році Всеукраїнського наукового юридичного журналу «Життя і право» (декому з засновників я також свого часу трохи в дечому допоміг, як журналіст). Напевно правильним буде сказати, що перед заснуванням свого агентства я бачив в небі над горою Тарнавка (Старосамбірський район Львівської області) виразний знак своєї майбутньої фірми у вигляді хмар. І не тільки я бачив, але й мій товариш Олег Фем’як та моя дружина, які у той час, 03.07.2004 р., йшли на Гору разом зі мною (з цікавості). Ймовірно не випадковим також є те, що нотаріально посвідчене рішення засновника ІА «Глобальні віки» (перший документ, який видається перед заснуванням юридичної особи-підприємства) містить реєстраційний номер «7777».

Втім, більше року агентство не приносило мені жодних прибутків. Я володів статутом, печатками, різними документами; але не заробляв грошей. Не відомо скільки часу таке могло б тривати, якби одного дня, а саме 05.09.2005 р., до мене знову не звернувся по допомогу один мій друг. Він купив в одному магазині зіпсутий корм для кота, з якого вже віяло неприємним запахом. Я порадив йому віднести корм назад в магазин та повернути собі витрачені за нього якісь там свої мізерні кошти і «не роздувати з мухи слона». Однак цей друг наполягав застосувати мій досвід у здійсненні юридично-журналістських розслідувань по відношенню до недобросовісного магазину, до того ж заснованого колишніми податківцями-корупціонерами. Врешті-решт я погодився, втретє скориставшись своїм диктофоном “General Electric” (другий раз я також успішно застосував цей диктофон по відношенню до одного недобросовісного журналіста, коли працював на посаді начальника ЦГЗ). 21.09.2005 р. наше розслідування завершилось успіхом, а спонсори, котрі у таких справах завжди знаходяться, заплатили нам 1000 доларів. Це були перші справедливо зароблені мною, а не отримані в чужій касі, гроші. Відтак з невизначеної рекламної діяльності, я спрямував роботу свого агентства на регулярне здійснення юридично-журналістських розслідувань, котрі розповсюдились навіть на закордон. Справи бували різного масштабу і рівня…

Однак, в кінці 2008 року, як відомо, настала так звана «всесвітня криза»… Клієнти, котрі стояли до мого агентства в черзі на отримання юридично-журналістських послуг, зникли всі до одного. І, здавалось, настав кінець усім моїм до нинішнім заробіткам… Але так не сталось. Одного дня, а саме 03.02.2009 р., до мене в гості завітав мій брат не так давно одружений в Польщі. Він попросив мене допомогти йому у відкритті шенген-візи. Я відповів, що не займаюсь такими питаннями. На що він сказав: «Але ж ти відкривав собі візу, коли їздив до Польщі у справах надання юридично-журналістських послуг». Отже, мені знову знадобився мій попередній досвід. Паралельно продовжуючи здійснювати, хоч і в дещо меншій мірі, юридично-журналістські розслідування, я став на шлях візової підтримки. А чому б ні? Згідно юридичних визначень даний вид діяльності належить до галузі міжнародного приватного права. І все це тривало ще донедавна та було неабияк затребувано серед людей (чого я спочатку не знав)… Всі події, як бачимо, взаємозалежні. Очевидно, що зараз моє агентство на новому етапі розвитку… А почалось все з оцінки «відмінно», поставленої мені в шкільний атестат добросовісним вчителем багато років тому…

На фото:
1. Мій колишній вчитель Горбовий Володимир Іванович.
2. Колишній Народний депутат Фурдичко Орест Іванович.
3. Колишній головний редактор газети «Міліцейський кур’єр» Сало Іван Андрійович.
4. Генерал-лейтенант міліції Ортинський Володимир Львович.
5. Я на посаді начальника Центру громадських зв’язків УМВС України у Львівській області.
6. Генерал-майор міліції Рябошапко Василь Іванович.
7. Я, 2008 рік, шість років після звільнення мене з ОВС.


Олександр РУЛЬ