ІА Глобальні віки (СТАТТІ)


Зовнішньополітичний аспект розвитку США у другій половині ХХ століття

Від вміння будувати зовнішньополітичні відносини завжди залежить майбутнє будь якої країни, яка прагне самоствердження, визнання та впливу на міжнародній арені.

У цій статті хочемо коротко, але змістовно проаналізувати етап становлення зовнішньої політики США у 1960-2000 роках, який аж ніяк не можна назвати стрімким та безперешкодним, що вивів країну в світові лідери. Державі та її лідерам довелось пристосовуватись до тогочасних умов ведення політики переговорів та військових конфліктів…

1960 р. на президентських виборах перемогу здобув сенатор-демократ Джон Кеннеді. Його перемога привела до активізації реформаторської діяльності, названої програмою "нових рубежів". Це була програма стимулювання економічного зростання за рахунок значних капіталовкладень у науково-технічний прогрес, освіту, в підвищення кваліфікації робочої сили, зростання рівня зайнятості населення. Підвищення економічного, наукового, технологічного потенціалу країни, зростання добробуту населення повинні були вивести США на "нові рубежі" як лідера вільного світу. Кеннеді запропонував космічну програму "Аполлон", метою якої було висадження американців на Місяць; ця мета була досягнута в 1969р.

У галузі міжнародної політики демократи, зберігаючи наступність зовнішньополітичного курсу США, відразу ж після приходу до влади переглянули свою військово-політичну стратегію. Враховуючи володіння Радянським Союзом міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), коли обидві наддержави були здатні до взаємного знищення дотеперішня доктрина «масованої відплати» вже не відповідала реаліям початку 60-х років. Її було змінено доктриною «гнучкого реагування», яка передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і локальних воєн із застосуванням і ядерної, і звичайної зброї.

Уже з перших днів перебування на посаді президента Дж. Кеннеді довелося зайняти виразну позицію по відносинах до СРСР стосовно Західного Берліна. Берлінська криза, розпочата у 1958р. з ініціативи М. Хрущова, у 1961р. наближалася до своєї кульмінації. Зважаючи на такий розвиток подій претензії щодо Західного Берліна були з’ясовані шляхом будівництва славнозвісної берлінської стіни, що відділила Західний Берлін від НДР.

Початок 60-х рр. відзначився й загостренням американо-кубинських відносин, але найбільшим каменем спотикання для адміністрації Білого дому стала участь США у війні в Індокитаї (1964р.).

Основні засади зовнішньої політики США кінця 1960-х рр. і наступного десятиліття зазнали певної модифікації. Р. Ніксон змушений був зважати на нарощування стратегічних озброєнь Радянським Союзом, у результаті якого на початку 70-х років встановилася приблизна військова рівновага обох наддержав. Через це Р. Ніксон вважав за необхідне у відносинах із СРСР та його союзниками робити наголос на переговорах, а не на погрозі силою.

Ці засади втілилися, насамперед, у підході до в’єтнамської проблеми, яка залишалася найболючішою для США, що в кінцевому результаті закінчилася виводом американських військ з Індокитаю та її поразкою. Ще одним із напрямків зовнішньої політики Ніксона були відносини із комуністичним Китаєм, політику яких продовжили наступні президенти США закінчуючи укладанням міждержавного договору про визнання і дипломатичні відносини (1979р.). Важливим є факт укладання угод з Радянським Союзом про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1) – 1972 року.

Найприкметнішою рисою діяльності наступного президента Дж. Картера стала політика захисту прав людини у світі. Незважаючи на продовження діалогу між США і СРСР (у червні 1979р. був підписаний другий договір про обмеження стратегічних озброєнь – ОСО-2), відносини між ними погіршувалися. Особливого загострення вони набули після того, як у грудні 1979 р. Москва направила в Афганістан свої збройні сили. Вашингтон відмовився від ратифікації ОСО-2, згорнув двосторонні відносини, бойкотував Олімпійські ігри в Москві влітку 1980р. Критичне ставлення американців до економічної політики адміністрації Картера, до провалів у сфері зовнішньої політики (як слабкість США розглядалася неспроможність адміністрації звільнити американських дипломатів, захоплених 1979р. у Тегерані як заручників) привело до перемоги на президентських виборах 1980р. республіканця Рональда Рейгана (1984р. переобраний на другий термін).

Антикомуністична риторика в дусі 50-х років супроводжувалася загостренням протистояння з СРСР у різних регіонах світу. Проте, Рейган виявився достатньо гнучким політиком, щоб сісти за стіл переговорів з радянським лідером Михайлом Горбачовим у 1985р. і відкрити нову сторінку в американсько-радянських відносинах, що врешті-решт привело до завершення "холодної війни". Найбільш значними стали угоди США з СРСР у грудні 1987р. про ліквідацію ракет середнього та меншого радіуса дії і домовленість про подальше обмеження стратегічних озброєнь.

1988р. президентом був обраний Джордж Буш. Буш загалом продовжив внутрішню і зовнішню політику свого попередника. США і СРСР підписали:
1989р. угоду про знищення і невиробництво хімічної зброї;
1990р. – договір про безпеку і співробітництво в Європі;
1991р. – договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

США і СРСР координували свою зовнішню політику в подоланні агресії Іраку проти Кувейту в 1990–1991 рр. У 1992р. президент Росії Борис Єльцин двічі побував у США. Було підписано декларацію президентів США і РФ, в якій характеризувалися взаєморозуміння та партнерство обох держав. На початку січня 1993р. в Москві було підписано новий договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2), згідно з яким держави зобов’язувалися до 2003р. скоротити свої ядерні арсенали приблизно на дві третини.

Як і на початку 1980-х рр. так і на їхньому закінчення складними були відносини США та КНР, що закінчилися прийняттям санкцій американського сенату проти КНР у зв’язку з кривавою розправою 1989р. у Пекіні.

На Близькому Сході США продовжували підтримувати Ізраїль і добиватися його примирення з арабськими державами та врегулювання відносин із Організацією визволення Палестини.

У 1990р. виникла гостра міжнародна криза у Перській затоці в зв’язку з анексією Іраком держави Кувейт. Спроби врегулювати конфлікт шляхом переговорів з іракським режимом Саддама Гусейна результатів не дали, і США разом із союзниками, на основі резолюції Ради Безпеки ООН, здійснили військову акцію проти Іраку. Операція, що розпочалася 17 січня 1991р., дістала кодову назву «Буря в пустелі». Воєнні дії тривали до кінця лютого. Територія країни була піддана масовим бомбардуванням. Було визволено Кувейт і відновлено його незалежність. США мали можливість рушити військами на Багдад, щоби повалити режим С. Гусейна в Іраку, хоча це й не входило в рамки резолюції Ради Безпеки ООН, проте відмовилися від такого наміру. Причина полягала в тому, що повалення іракського режиму автоматично посилило би позиції режиму іранського, не менш ворожого Сполученим Штатам. А оскільки обидва режими були ворожі ще й один одному і вели впродовж 1980–1988 рр. запеклу війну між собою, США воліли залишити рівновагу сил між ними.

Попри зовнішньополітичні успіхи, республіканська адміністрація зазнала критики через економічний спад та інші внутрішні проблеми і на президентських виборах 1992 р. зазнала поразки. Президентом був обраний представник Демократичної партії, губернатор штату Арканзас Вільям Джефферсон «Білл» Клінтон.

42-й президент США з січня 1993 по січень 2001 рр.

Економічна програма Клінтона будувалася на зменшенні урядових витрат (скорочення бюджетної заборгованості країни), збільшенні податків на прибутки заможних людей при збереженні рівня податків на середній клас. Намагання адміністрації Клінтона зберегти витрати на освіту, охорону здоров'я, охорону оточуючого середовища та інші соціальні сфери наштовхнулися на опір республіканців у Конгресі, які голосували проти підвищення податків на монополії, збільшення витрат на соціальні потреби…

Адміністрація Б. Клінтона формувала свою зовнішню політику в період, коли Сполучені Штати внаслідок розпаду СРСР і комуністичного табору, а разом із тим – ліквідації біполярної системи міжнародних відносин залишилися єдиною наддержавою у світі. Таке становище потребувало внесення суттєвих коректив щодо визначення актуальних завдань зовнішньої політики США. В результаті зовнішньополітична доктрина адміністрації Б. Клінтона складалася до середини1990-х років, коли викристалізувалося її основне завдання: взяти під контроль США головні процеси світового розвитку, протидіючи розгортанню небажаних для Вашингтона подій і явищ як на глобальному, так і на регіональному рівнях.

Адміністрація приділила належну увагу розвитку зовнішньоекономічних відносин, насамперед із безпосередніми сусідами США. Було здійснено ратифікацію Північноамериканського договору про вільну торгівлю (НАФТА) між США, Канадою і Мексикою, укладеного наприкінці 1992р. – в останні тижні президентства Дж. Буша. Договір набрав чинності з 1994р., у наслідок чого у світі виник один з найпотужніших спільних ринків. Договір передбачав поступову ліквідацію обмежень у торгівлі та інвестиціях, скасування торговельних мит між країнами-учасницями. В результаті товарооборот між США і Канадою впродовж 1993–2000 рр. зріс майже вдвічі, а між США і Мексикою – майже в 2,5 рази.

США активно сприяли створенню у 1994–1995 рр. Світової організації торгівлі (СОТ) із метою забезпечення інституційної та правової бази сучасної міжнародної торгівельної системи.

США чимало зробили для залагодження суперечностей і конфліктів у різних регіонах земної кулі. На Далекому Сході було здійснено заходи щодо врегулювання відносин із КНР, які різко погіршилися в результаті кривавого придушення китайськими властями демократичного руху в 1989р. Було нормалізовано відносини з Соціалістичною Республікою В’єтнам. У 2000р. країну з офіційним візитом відвідав президент Б. Клінтон. Велися переговори з КНДР про призупинення північнокорейської програми розробки ядерної зброї та ракетоносіїв, які, зрештою, позитивних результатів не дали.

На Близькому Сході адміністрація Б. Клінтона розгорнула широку діяльність на користь досягнення миру між Ізраїлем та палестинськими арабами. Це були перші кроки – найважчі та необхідні, однак до поставленої мети було ще дуже далеко.

На Балканах США посприяли укладанню Дейтонської угоди 1995р. про припинення громадянської війни і компромісне врегулювання кризи в Боснії і Герцеговині. Разом із тим бомбардування території Союзної Республіки Югославії 1999 р. силами НАТО (а отже, за безпосередньої участі США) під час Косовської кризи світова громадськість сприйняла зовсім неоднозначно.

З ініціативи адміністрації Б. Клінтона було опрацьовано програму політичної та військової співпраці країн Центральної та Східної Європи з НАТО під назвою «Партнерство заради миру». Її було схвалено в січні 1994р. на надзвичайній сесії Ради НАТО. До програми також приєдналися Україна та Російська Федерація.

У відносинах із Росією США заявляли про наміри додержання стратегічного партнерства, зокрема в реалізації програми ОСО-1, спільних проектів у дослідженні космосу. У січні 1993р. в Москві між обома державами було підписано договір СНО-2, за яким рівень ядерних озброєнь сторін до 2003р. мав скоротитися на 2/3 від рівня, передбаченого договором СНО-1.

Американсько-українські відносини на перших порах складалися дещо суперечливо. Каменем спотикання стало питання про ядерний статус України, про долю 176 міжконтинентальних балістичних ракет із 1600 ядерних боєголовок, що знаходилися на її території. У 1994р. в Москві відбулася зустріч президентів США, України та Росії. В підсумку переговорів були підписані тристоронні домовленості про ліквідацію ядерної зброї в Україні. Цими документами підтверджувався без’ядерний статус Української держави. Президент Б. Клінтон проголосив 1994р. «роком України» у США. Про роль партнерських стосунків свідчать візити Клінтона до України у 1995 і 2000 рр.

Судячи з усього вище викладеного можемо стверджувати, що сила держави та її місце на міжнародній арені формуються протягом багатьох років та десятиліть і досягають своєї мети лише за наполегливої та клопіткої праці в першу чергу лідерів країни, яким народ делегував повноваження бути виразником їхніх інтересів.

Тарас ШВЕЦЬ
Євген САДЛІВСЬКИЙ